Національний тиждень читання поезії 2024: «Ріки незмінно течуть додому»

Національний тиждень читання поезії 2024: «Ріки незмінно течуть додому»

Команда Українського інституту книги анонсує проведення всеукраїнської інформаційно-просвітницької акції «Національний тиждень читання. Тиждень поезії», який відбудеться з 16 по 24 березня 2024 р., що охоплює дату святкування Всесвітнього дня поезії (21 березня). Тиждень поезії в Україні відбудеться вперше, це гарна можливість відзначити роль поетів і поетичного слова в культурі, особливо під час війни, адже поезія як форма літератури реагує на події найпершою. 

Тема тижня поезії 2024 – ДІМ.

Гаслом став рядок із вірша сучасної української поетки Ірини Шувалової – «Ріки незмінно течуть додому». У візуальній частині ми використали фрагмент однієї з картин циклу «Сни про дім» воїна, поета й художника Валерія Пузіка. Поняття «дім» для кожного українця і українки набуло щемкого й навіть сакрального значення. Дім для нас тепер про повертання і чекання, про безумовну віру в тих, хто за цей дім бореться. Дім – це світло, котре гріє, навіть, коли вас розділяють тисячі кілометрів. Дім – це чуття себе частиною чогось більшого, частиною родини. Дім – це Україна.

«Український інститут книги  постійно наголошує на важливості культури й  літератури для життя та розвитку як кожної людини, так і країни. Особливо важливою культура є в час кризи, зокрема, в час війни і жорстоких випробувань. Цей тиждень читання присвячений Поезії, як камертонові наших почуттів. За фокусну тему ми обрали Дім, дорогий кожному з нас зокрема і всім разом. Гасло тижня читання поезії  – «Ріки незмінно течуть додому»  – це про міцні зв’язки з батьківщиною, попри відстані. Ми хотіли б, щоб читання поезії розрадило і підтримало  українців, які через війну Росії проти України втратили свої домівки, змушені були переїхати в інший регіон країни чи за кордон. Україна – це наш спільний дім, тепло якого дає сили і жити, і боротися за перемогу», – говорить директорка Українського інституту книги  Олександра Коваль.

Детальніше про перебіг тижня читання поезії ми будемо інформувати на сайті Інституту: https://ubi.org.ua

Щодо інформаційної підтримки акції та потенційних партнерств просимо звертатися на електронну пошту: olha.shevchuk-kliuzheva@ubi.org.ua – Ольга Шевчук-Клюжева, начальниця відділу зв'язків з громадськістю Українського інституту книги.

Інформація сайт Українського інституту книги https://ubi.org.ua/uk/news/kategoriya-2/nacionalniy-tizhden-chitannya-poezi-2024-riki-nezminno-techut-dodomu 

 #даруй_книгу та #Всесвітній_День_Дарування

14 лютого щороку увесь світ святкує не лише День усіх закоханих, а й Міжнародний день книгодарування (Book Giving Day) - день усвідомлення важливості книг у нашому житті. Міжнародний день дарування книг (International Book Giving Day) - це добровільна ініціатива, започаткована у 2012 році американкою Еммі Бродмур. Вона спрямована на підвищення інтересу та доступу до книг і бібліотек. Мета Міжнародного дня дарування книг – надихнути людей по всьому світу подарувати 14 лютого книгу – бібліотеці, другу, членам родини. Вважається, що у цей день мають об'єднатися і ті, хто дарує книги, і ті, хто прищеплює любов до читання.

Учні 1-А, 3-А класів та родина Долечиків долучилися до святкування, подарувавши шкільній бібліотеці КЗ "ВЛ № 2" велику кількість цікавих та пізнавальних книг. 

Ми щиро дякуємо нашим дарувальникам та запрошуємо читачів ознайомитись з новинками.

 

8 січня на фронті загинув український поет та військовослужбовець Максим Кривцов. Максиму було 33 роки. 

Поет Максим Кривцов родом з Рівного. Він був учасником Революції Гідності, на війну пішов добровольцем у 2014 році. Після цього працював у Центрі реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС і Veteran Hub. У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, повернувся на фронт. 

Увесь час писав та публікував поезію. Його вірші можна побачити в збірках "Книга Love 2.0. Любов і війна", "Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну", "Поміж сирен". У грудні 2023 року у видавництві "Наш Формат" вийшла його дебютна авторська збірка "Вірші з бійниці" — до неї увійшли вірші Максима, написані на фронті. "Вірші з бійниці" були визнані однією з найкращих українських книжок за версією ПЕН. 

На фронті Максим Кривцов був разом зі своїм рудим котом, якого часто можна було побачити на світлинах військового. Кіт загинув разом із Максимом. 

Світла пам'ять герою.

 МИ З УКРАЇНИ!

8 січня 1935 року народився Василь Симоненко — український поет і яскравий представник шістдесятників, якого називали "поетом без каменю за душею". Про Симоненка говорять, що його біографію треба вивчати як частину історії України. 

"Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці, де мама подарувала мені життя"

Так писав про себе Василь Симоненко, якому судилося прожити всього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і — бути безкінечно цитованим уже поколінням своїх умовних правнуків. Його біографія викресана кількома реченнями. Народився у крихітних Біївцях на Полтавщині, ріс із мамою і дідом, писарем у сільраді. Школу закінчував у сусідніх Тарандинцях — куди ходив пішки полями щодня 9 км. Учився в Київському університеті. Після випуску молодого журналіста розподілили до Черкас. Спочатку працював у "Черкаській правді", потім у "Молоді Черкащини". Призначили заввідділом пропаганди й агітації — для керівництва це було як вбити два зайці одним пострілом: газетяр-поет міг не лише писати статті, а ще й складати агітаційні вірші до радянських свят. Симоненко був одним із яскравих ідеалістів–шістдесятників, вірив у "відлигу" Хрущова, став чи мусив стати членом КПРС, але така робота не надихала його. Відчував, що губить за тим щось більше і справжніше.

Писав у щоденнику, пізніше виданому під назвою "Окрайці думок": "Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети". У черкаській редакції, ще на переддипломній практиці, познайомився із юною майбутньою дружиною, яка працювала кур’єркою. За легендою, причарував її самотужки виготовленим вином із троянд, вмів його робити як ніхто. Та на тому чари розвіялися: дружині було байдуже до Василевої поетичної натури і його віршів. Зате скоро народився Олесь — синові Симоненко присвятив одну з найвідоміших своїх поезій "Лебеді материнства".

За тим всім підкрався 1962 рік — переламний для Симоненка в усіх сенсах. У 1962 році вийшла його перша й остання прижиттєва збірка "Тиша і грім". Тоді ж був запрошений до Львова на "День поезії" — по гарячих слідах з’явилася присвята місту "Український лев", що згодом була покладена на музику Віктором Морозовим і стала відомою піснею, як і пів сотні інших поезій Симоненка. Нотував у щоденнику: "Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія". Тоді ж: "Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"…" Режим вже йшов за поетом назирці. 

У 1962 році Симоненко став членом комісії з перевірки чуток про масові катівні НКВС, разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні людей у селах біля Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався оприлюднити цю інформацію. Лесь Танюк згадував, що Симоненко довго був під враженням від побаченого у Биківнянському лісі — де дітлахи грали у футбол: заганяли череп з простріленою потилицею за лінію воріт, позначену іншими черепами. Симоненко подав до міськради Києва Меморандум з вимогою зробити місця поховання Меморіалами національного значення. На звернення відповіді не дочекався, натомість за поетом стали стежити. Влітку того ж року — досі невідомо, випадково чи ні — був затриманий міліцією за словесну сутичку з продавчинею цигарок і жорстоко побитий у відділку. 

Били по спині аж так, що "щось обривалося всередині", казав друзям. Саме цей епізод, ймовірно, запустив онкологічне захворювання нирок, від якого Симоненко помер через півтора року. Радянський режим визнав його буржуазним націоналістом, на друк поезій в Україні на 15 років було накладено заборону. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на Шевченківську премію — марно. Натомість став одним із перших, кому було присуджено її в роки Незалежності. Симоненко й сьогодні не пасе задніх, він із нами: його глибоко гуманістичну поезію цитують у соцмережах, на муралах, співають і переспівують:

https://www.youtube.com/watch?v=RbmzPYkFK1Q

https://www.youtube.com/watch?v=HqeNjgxf-LU

https://www.youtube.com/watch?v=naez-FcsaMs